4-04-2017, 10:00

Ветеран

Микола Олександрович Стращенко (перший зліва) приймає гостейМикола Олександрович Стращенко (перший зліва) приймає гостей

Стращенко Микола Олександрович – людина міська, але професію обрав таку, що пов’язана із сільським господарством, і назавжди поєднав себе з життям в селі та землею.

 

Диплом агронома він отримав в Одеському сільськогосподарському інституті. Там же зустрів своє кохання – Ларису Олексіївну: вона вчилася на економічному факультеті. Отже після розподілення у село Анастасівку Миколаївського району приїхало відразу два молодих спеціаліста, яких, незважаючи на недостатній професійний досвід, у колгоспі ім. Енгельса відразу ж призначили головним агрономом та головним економістом.

— Нам пощастило з головою колгоспу – він був людиною поважного віку з великим життєвим досвідом. Особисто мене багато чому навчив, зокрема – бути справедливим та чесним по відношенню до людей, проявляти доброту до жінок та дітей, – згадує Микола Олександрович.

До молодого агронома голова прислухався, з повагою ставився до нових віянь у сільськогосподарській науці. Та все одно був дуже здивований, коли через рік хазяйство освоїло 700 гектарів цукрового буряку – такого він не міг собі навіть уявити. А скільки радостей було у жінок, коли вони дізналися, що каторжної праці на прополці буряків вже не буде!

— Я ввів операційну систему вирощування буряка з використанням одноросткового сім’я: коли воно сходить, то відразу ж формує гущину рядка, – пояснює Микола Олександрович та, посміхаючись, зазначає: – Бригадири у колгоспі усі були в літах – по шістдесят-сімдесят років, та усі прислухались до моїх рекомендацій, особливо після того, як побачили результат.

Молодим спеціалістам колгосп побудував будинок, все у них добре складалося і в особистому житті, і на роботі: був відроджений занедбаний сад, купувалася нова техніка. Голова нарадітися не міг, і все шукав, як іще висловити своє добре до них ставлення. І вигадав, як: поставив подружжя – обох відразу – поза чергою на придбання автомобіля.

— Чотири роки після нашого приїзду до Анастасівки ми купили «Жигулі», самотужки зібравши п’ять з половиною тисяч рублів. В ті часи це було справжнє багатство, – згадує Лариса Олексіївна.

Та в одну мить їхнє життя перевернулося… Голова колгоспу, так само, як і вони, жив у відомчому будинку, діти його вже пустили коріння в Одесі, і він вирішив побудувати там собі будинок на чесно зароблені гроші. Та хтось доніс про це куди слід, такий вчинок визнали неприпустимим, зняли його з посади голови колгоспу та виключили з партії. Взяти на себе обов’язки голови запропонували Миколі Олександровичу, та він навідріз відмовився:

— Для мене це було неможливим: це б виглядало так, ніби я пішов проти рідного батька!

Та свято місце пустим не буває – призначили нового голову колгоспу, під його керівництвом подружжя Стращенків пропрацювало рік, і за їх словами, це була не робота, а каторга. Тому вони знялися з якоря, кинули будинок, обжите місце та переїхали у Велику Долину, звідки родом була Лариса Олексіївна.

Микола Олександрович влаштувався управляючим в агрошколу майстрів сільського господарства, через рік став її директором.

— І там я розвернувся, зробив в агрошколі гарний ремонт. Та довго на посаді директора не затримався: за рішенням бюро райкому партії мене перевели у радгосп-завод «Перемога» звільненим секретарем парткому. В житті мені щастило на гарних людей, так сталося і цього разу: директором радгоспу був Володимир Якович Беюль. Разом з ним ми розбудували контору, за новими технологіями побудували два корпуси ферми, дитячий садок. Словом, не стояли на місці. Та знов-таки було прийняте рішення – тепер вже на рівні обкому партії – перевести мене в Мар’янівку на посаду директора радгоспу-заводу «Чорноморець», і знов життя моє круто перемінилось. У ті часи ніхто тебе не питав – чи хочеш ти цього, чи ні – просто наказували, і ти, як солдат, повинен був наказ виконувати. Дружина – в сльози, переїздити відмовляється, адже ми вже облаштувалися у Великій Долині, навіть будинок звели. А нам дали дві години на те, щоб ми не тільки переїхали, а й прописалися! – розповідає Микола Олександрович.

Він добре пам’ятає свій перший робочий день на новому місці – як зайшов у величезний кабінет, став біля вікна, опершись на підвіконня, і перше, що побачив – стару жінку: у високих чоботях, ледь пересуваючи ноги, вона ніби не йшла, а пливла по рідкій багнюці, що розтеклася навкруги. «От тобі і завдання, – подумав тоді Микола Олександрович про себе, – ти повинен зробити так, щоб люди могли ходити тут у тапочках!»…

— Десять років життя довелось покласти, аби виконати це завдання, – посміхається він. – Я знову взявся за будівництво: саме життя примусило будувати мости, дороги, поміняти лінію електромережі, почистити Барабойку, зайнятися газифікацією… Життя у той час в селі кипіло! Бувало, що в сезон збору врожаю на допомогу приїжджало 2,5 тисячі студентів, ми розвивали власну художню самодіяльність, радгосп закупив два автобуси, побудували чудову їдальню.

Микола Олександрович важко зітхає:

— Тяжко все це згадувати, тому що все минуло. Багато чого розвалили, втратили… Виноградники викорчували, садів немає… Можливо, я й не правий, та не можу не сказати: коли почалася «перестройка», не можна було знищувати радгоспи, проводити розпайовку (а якщо вже робити – то не так!). Не можна було залишати людей без зарплат, без роботи і надії на майбутнє! Не можна було залишати села без матеріально забезпечених хазяїв! Сільська рада є – а в селі немає нічого! Був типовий дитячий садок – розвалений, чудова їдальня на 400 місць – зруйнована, тваринництво знищене, половина корівників – розбиті… Розвалені бригадні комплекси, там, де було три великих будинки, стоянка для тракторів – зараз одні хащі, і де-не-де видно фундамент… Серце болить, коли все це бачиш… Та правий я, чи ні – час покаже…

 

Олена Щербак.

 

 

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або увійти на сайт під своїм іменем.

Коментарі:

Залишити коментар

Новини

4-04-2017   Ветеран